На головну Команда  | 
Гонорівка УКР | РУС
Прикордонне село на півдні Вінницької області. Тут закінчується Вінницька область і починається Одеська. Повз село проходить залізна дорога, тому в Гонорівку я приїжджаю електричкою Одеса - Вапнярка. Від зупиночної платформи Гонорівка до села 4 кілометри.

Зупиночна платформа Гонорівка

Мій вагон не докотився до посадочної платформи кілька десятків метрів. Вистрибнувши на щебінь і чіпляючись руками за бур'яни, шоб не скотитися з насипу вниз, оглядаю поїзд з хвоста до голови - разом зі мною з електрички вийшло ще кілька чоловік, котрі швидко почимчикували в напрямку села.


Тримаючи в полі зору місцевих жителів, які швидко мене обігнали і вирвались далеко вперед, проходжу мимо приміщення колишньої залізничної станції і стежиною, котра протоптана вздовж залізничної колії, вихожу на грунтову дорогу до села. Кілометри через півтора грунтовка змінюється дорогою висипаною якимось піщаником - класична для півдня Вінницької області сільська дорога.


Село розкинулось в глибокому яру, між двома високими пагорбами. Десь на середині дороги відкривається панорама Гонорівки. Ліворуч за селом - видніється густий ліс, праворуч на леваді пасуться корови, внизу, поміж дерев, видніються дахи будинків і величезне приміщення сільського будинку культури. Спускаюсь все нижче і нижче, про початок села сигналізують густі зарослі яворів і закинуте дворище з старою хатою. Збоку в кущах, заростає бур'янами дренажна система, котра повинна була запобігти розмиванню дороги під час дощу. В сучасних умовах жодна державна дорожна служба не візьметься будувати щось подібне на полі за якоюсь Гонорівкою, від якої до обласного центру близько 150-ти кілометрів. На це був здатний тільки Радянський Союз.

Гонорівка

Асфальту в селі немає, всі дороги висипані піщаником і ракушняком. Подібна дорога має свої переваги - тут ніколи не буває великих вибоїн і якщо не їздити важкими грузовиками, то дорога триматиметься десятиліттями. Крім того таке дорожне покриття значно слабше прогрівається на сонці, тому ходити по ньому значно комфортніше ніж по розпеченому асфальту.

Будинок культури

Оглядини села рішив почати з будинку культури, який манив мене ще здалеку своїми великими розмірами. Очевидно тут повинен був бути адміністративний центр села. Поруч, зарощий травою і забутий нащадками пам'ятник загиблим воїнам, а навпроти, за кілька сотень метрів - розвалини колгоспу.

Никто не забыт. Ничто не забыто

Здіймаючи хмару куряви мимо мене прогнався УАЗ Укрпошти - це добре, значить село живе. З впевненістю можна припустити, шо час від часу сюди ще заїжджає такий самий УАЗ Укртелекому, поприкручувати до стовпів обірвані після чергової зливи телефонні дроти.

Гонорівка

Орієнтуватися в Гонорівці не важко. Через все село тягнеться одна центральна вулиця, яка називається вулицею Леніна. Всі решта вулиць відгалужуються від вулиці Леніна.

Магазин

Центр села - це магазин і фельдшерський пункт. Біля магазину, в тіньку сидять мужички і попивають пиво, на лавці відпочиває дідусь, тут же прогулюється з коляскою мамочка. Це і є центр Гонорівки.

Парк

Магазини збудовані на околиці сільського парку, який розкинувся майже на пів села. Історія парку пов'язана з останнім володарем Гонорівки, паном Генріхом Ліпковським.

Місток через струмок

В парку темно і тихо. Поміж деревами протоптано десятки стежок, в тому числі і від школи до магазину. Від ставочка, який знаходиться трохи далі, через парк тече струмок. Кажуть, шо парк садили в XIX столітті, приблизно в цей же час в парку був збудований будинок в якому і жив останній власник села - пан Ліпковський. До 2008 року в маєтку пана знаходилась Гонорівська школа, яка пізніше переїхала в приміщення дитячого садка "Світлячок", котрий знаходиться трошки далі в парку.

Садиба

Панський будинок це шось неймовірне. Гармонія природи і творіння людських рук. Навколо неймовірна тиша, під ногами шелестить сухе березове листя, в повітрі пахне лісом і різнотрав'ям.

Садиба

Садиба

Помітно, шо порядок навколо старої школи підтримували до останнього, ніде немає двохметрових бур'янів, під деревами стоять лавочки і урни для сміття.

Територія школи

Більш того, під багатьма деревами стоять таблички з назвою і видом дерева. Я більш чим впевнений, що про цей парк вже давно забули в міністерстві лісового господарства і порядок в ньому тримається виключно на ентузіазмі місцевого керівництва і на погрозах з райцентру приїхати в парк з перевіркою. Райцентр теж міг би забути про парк, але відповідно до інструкції, виданої в 80-х роках сумлінно виконує свою роботу. І якийсь завгосп, висолопивши язика, старанно вимальовує таблички, а потім втикає їх під дерева, попередньо піднявши на ноги все керівництво, в пошуках зошита з планом парку і назвами всіх дерев.

Гледичія трьохколючкова

Поруч з старим панським будинком стандартні для кожної школи об'єкти - метеорологічний майданчик, який чудово вписується в оточення і здається, що стоїть тут ще з часів пана Ліпковського, за будинком волейбольна площадка, трохи далі якесь господарське приміщення.

Колишня школа

Виїжджати з Гонорівки рішив 174-м поїздом Одеса - Вінниця, котрий зупиняється в 5-ти кілометрах звідси, на станції Попелюхи. Тому надивившись досхочу на колишній маєток і набравшись сил на решту шляху, вирушаю через парк до вулиці Леніна. Роздивляючись будинки і привертаючи собою увагу у небагаточисленних відвідувачів продуктового магазину, поступово просуваюсь в північному напрямку, піднімаючись все вище і вище з яру в якому знаходиться село.

Гонорівка

Піднімаючись пагорбом, проходжу мимо Гонорівської церкви, йду ще вище і виходжу на дорогу. Тут на перехресті стоїть автобусна зупинка, яка неабияк здивувала мене своєю присутністю.

Гонорівка. Церква

Але апофеозом мандрівки стала поява на дорозі ПАЗа з табличкою Гонорівка. Я твердо вірив, що сюди якщо і їздять автобуси, то по базарних днях, один раз на добу, два рази в тиждень. Але вияснилось, що з райцентру кілька раз на день до Гонорівки їздить автобус.

Автобус

Зустріти в такій місцевості автобус це рідкісна удача, але дойти до станції рішив на своїх двох - для скаженої собаки 5 кілометрів не така то й велика відстань.

вересень 2011