Прикордонне село на півдні Вінницької області. Тут закінчується Вінницька область і починається Одеська. Повз село проходить залізна дорога, тому в Гонорівку я приїжджаю електричкою Одеса - Вапнярка. Від зупиночної платформи Гонорівка до села 4 кілометри.
|
|
Зупиночна платформа Гонорівка
|
Мій вагон не докотився до посадочної платформи кілька десятків метрів. Вистрибнувши на щебінь і чіпляючись руками за бур'яни, шоб не скотитися з насипу вниз, оглядаю поїзд з хвоста до голови - разом зі мною з електрички вийшло ще кілька чоловік, котрі швидко почимчикували в напрямку села.
Тримаючи в полі зору місцевих жителів, які швидко мене обігнали і вирвались далеко вперед, проходжу мимо приміщення колишньої залізничної станції і стежиною, котра протоптана вздовж залізничної колії, вихожу на грунтову дорогу до села. Кілометри через півтора грунтовка змінюється дорогою висипаною якимось піщаником - класична для півдня Вінницької області сільська дорога.
Село розкинулось в глибокому яру, між двома високими пагорбами. Десь на середині дороги відкривається панорама Гонорівки. Ліворуч за селом - видніється густий ліс, праворуч на леваді пасуться корови, внизу, поміж дерев, видніються дахи будинків і величезне приміщення сільського будинку культури. Спускаюсь все нижче і нижче, про початок села сигналізують густі зарослі яворів і закинуте дворище з старою хатою. Збоку в кущах, заростає бур'янами дренажна система, котра повинна була запобігти розмиванню дороги під час дощу. В сучасних умовах жодна державна дорожна служба не візьметься будувати щось подібне на полі за якоюсь Гонорівкою, від якої до обласного центру близько 150-ти кілометрів. На це був здатний тільки Радянський Союз.
|
|
Гонорівка
|
Асфальту в селі немає, всі дороги висипані піщаником і ракушняком. Подібна дорога має свої переваги - тут ніколи не буває великих вибоїн і якщо не їздити важкими грузовиками, то дорога триматиметься десятиліттями. Крім того таке дорожне покриття значно слабше прогрівається на сонці, тому ходити по ньому значно комфортніше ніж по розпеченому асфальту.
|
|
Будинок культури
|
Оглядини села рішив почати з будинку культури, який манив мене ще здалеку своїми великими розмірами. Очевидно тут повинен був бути адміністративний центр села. Поруч, зарощий травою і забутий нащадками пам'ятник загиблим воїнам, а навпроти, за кілька сотень метрів - розвалини колгоспу.
|
|
Никто не забыт. Ничто не забыто
|
Здіймаючи хмару куряви мимо мене прогнався УАЗ Укрпошти - це добре, значить село живе. З впевненістю можна припустити, шо час від часу сюди ще заїжджає такий самий УАЗ Укртелекому, поприкручувати до стовпів обірвані після чергової зливи телефонні дроти.
|
|
Гонорівка
|
Орієнтуватися в Гонорівці не важко. Через все село тягнеться одна центральна вулиця, яка називається вулицею Леніна. Всі решта вулиць відгалужуються від вулиці Леніна.
|
|
Магазин
|
Центр села - це магазин і фельдшерський пункт. Біля магазину, в тіньку сидять мужички і попивають пиво, на лавці відпочиває дідусь, тут же прогулюється з коляскою мамочка. Це і є центр Гонорівки.
|
|
Парк
|
Магазини збудовані на околиці сільського парку, який розкинувся майже на пів села. Історія парку пов'язана з останнім володарем Гонорівки, паном Генріхом Ліпковським.
|
|
Місток через струмок
|
В парку темно і тихо. Поміж деревами протоптано десятки стежок, в тому числі і від школи до магазину. Від ставочка, який знаходиться трохи далі, через парк тече струмок. Кажуть, шо парк садили в XIX столітті, приблизно в цей же час в парку був збудований будинок в якому і жив останній власник села - пан Ліпковський. До 2008 року в маєтку пана знаходилась Гонорівська школа, яка пізніше переїхала в приміщення дитячого садка "Світлячок", котрий знаходиться трошки далі в парку.
|
|
Садиба
|
Панський будинок це шось неймовірне. Гармонія природи і творіння людських рук. Навколо неймовірна тиша, під ногами шелестить сухе березове листя, в повітрі пахне лісом і різнотрав'ям.
|
|
Садиба
|
|
|
Садиба
|
Помітно, шо порядок навколо старої школи підтримували до останнього, ніде немає двохметрових бур'янів, під деревами стоять лавочки і урни для сміття.
|
|
Територія школи
|
Більш того, під багатьма деревами стоять таблички з назвою і видом дерева. Я більш чим впевнений, що про цей парк вже давно забули в міністерстві лісового господарства і порядок в ньому тримається виключно на ентузіазмі місцевого керівництва і на погрозах з райцентру приїхати в парк з перевіркою. Райцентр теж міг би забути про парк, але відповідно до інструкції, виданої в 80-х роках сумлінно виконує свою роботу. І якийсь завгосп, висолопивши язика, старанно вимальовує таблички, а потім втикає їх під дерева, попередньо піднявши на ноги все керівництво, в пошуках зошита з планом парку і назвами всіх дерев.
|
|
Гледичія трьохколючкова
|
Поруч з старим панським будинком стандартні для кожної школи об'єкти - метеорологічний майданчик, який чудово вписується в оточення і здається, що стоїть тут ще з часів пана Ліпковського, за будинком волейбольна площадка, трохи далі якесь господарське приміщення.
|
|
Колишня школа
|
Виїжджати з Гонорівки рішив 174-м поїздом Одеса - Вінниця, котрий зупиняється в 5-ти кілометрах звідси, на станції Попелюхи. Тому надивившись досхочу на колишній маєток і набравшись сил на решту шляху, вирушаю через парк до вулиці Леніна. Роздивляючись будинки і привертаючи собою увагу у небагаточисленних відвідувачів продуктового магазину, поступово просуваюсь в північному напрямку, піднімаючись все вище і вище з яру в якому знаходиться село.
|
|
Гонорівка
|
Піднімаючись пагорбом, проходжу мимо Гонорівської церкви, йду ще вище і виходжу на дорогу. Тут на перехресті стоїть автобусна зупинка, яка неабияк здивувала мене своєю присутністю.
|
|
Гонорівка. Церква
|
Але апофеозом мандрівки стала поява на дорозі ПАЗа з табличкою Гонорівка. Я твердо вірив, що сюди якщо і їздять автобуси, то по базарних днях, один раз на добу, два рази в тиждень. Але вияснилось, що з райцентру кілька раз на день до Гонорівки їздить автобус.
|
|
Автобус
|
Зустріти в такій місцевості автобус це рідкісна удача, але дойти до станції рішив на своїх двох - для скаженої собаки 5 кілометрів не така то й велика відстань.
|
